Романе, якою видається країна європейському туристу?
Марокко називають найбільш європеїзованою мусульманською країною. Попри те, там все по-іншому. Відмінності криються у видимому, (тому що бачиш очима), а також на рівні сприйняття внутрішнього, ментального. Розпочну із видимого. Незважаючи на 21 століття і європейську поведінку, жінки вірні традиціям, вони на щодень носять національний одяг яскравих кольорів. Чорного, як у Афганістані, дуже мало. Більшість мають закрите волосся, хустини теж яскраві.
У марокканців цікаве ставлення до синього кольору, вони вважають, що він відлякує зло, мух, нечисть. Відтак, в деяких містах фасади будинків суцільно пофарбовані у синій колір. Щось схоже я бачив на фото з Індії.
Як і Індія Марокко теж є країною контрастів. Можна їхати по вулиці із будівлями у стилі хай-тек і дорогими вітринами магазинів, а за кілька кілометрів опинитись у селі, де люди їздять на ослах і живуть в будинках, які збудовані із землі і виглядають дуже вбогими.
Ми проїхали країну повністю від столиці і до маленьких селищ, де туристи практично не бувають, країна дуже неоднорідна.
Що стосується «невидимого» – у Марокко в людей інші цінності. Вони можуть бути біднішими матеріально, але не бачать у цьому перешкоди для щастя. Вони вміють радіти життю і не почувають себе гіршими від тих, хто має більші статки. Також не залежно від забезпеченості живуть просто. Ми мали змогу остаточно в цьому переконались, коли в останні дні перебування в країні жили у сім’ї, яка є багата, але тим не менше вдома у них все просто: мінімум меблів, характерна арабському світу неорганізованість. Той хаос, який для нас є нонсенсом, для них – норма.
Вражає гамір, шум. Марокканці багато розмовляють. Після цієї поїздки я зробив висновок: «Бідна Європа або нам шкода Європи». Бо коли люди зі Сходу емігрують, вони везуть свій стиль життя, традиції з собою, на відміну від нас, адже ми завжди намагаємось підлаштовуватись під середовище в яке потрапляємо, а та культура є настільки сильною, що вони її везуть з собою».
Якось я був в одному європейському парку розваг, там гуляла компанія молодих арабів, мені вони здались невихованими, бо були дуже гамірними, кричали на всі боки. Це в мене викликало підсвідому неприязнь. І коли ми переплили Гібралтар, вийшли з парому в Танжирі і потрапили на вокзал, я усвідомив, що довкола мене дві тисячі таких людей, як та галаслива компанія у парку і всі вони ідентично поводяться. Кожен щось кричить, щось продає, пропонує, щось везе, кудись рухається. Це викликало в мене культурний шок, з’явилось відчуття, наче я потрапив на іншу планету.
В багатьох містах банальним нагадуванням про те, що ти досі на землі і в звичному для себе середовищі були вивіски з надписами «Кока-кола». Все решта кардинально інше. Якби не було машин і гарних доріг, яскравих вивісок здавалось би, що ти на іншій планеті. Ми були в місцях, де знімали епізоди з фантастичних фільмів, місцини і дійсно наче не з нашої планети.
Як вдалось адаптуватись?
Адаптація відбувається досить швидко. Ми всі люди, тож маємо здатність звикати. Частково призвичаїтись допомогла контрастність країни, бо все ж таки не всюди в Марокко так галасливо. Кожне місто має свою особливість.
Танжир – це величезний порт в одному із найнасиченіших торгівельних шляхів світу. Тож можна було очікувати, що він буде саме таким і через це ми довго в ньому не затримувались. Столиця Марокко Рабат – сучасне місто, розташоване недалеко від Касабланки, яка вважається бізнес-центром арабського світу. В цьому й полягає контраст, бачачи всі ці різні картинки не вдаватись у крайнощі, а шукати в цьому баланс і простіше до всього ставишся.
Як вдавалось порозумітись з місцевими?
Марокканці англійську знають мало. Це переважно ті, хто працюють в туристичній сфері і мають намір заманювати туристів. Марокко – колишня французька колонія, відтак багато людей тут розмовляють французькою, здебільшого це люди старшого віку, які мешкають у містах. Молодь володіє французькою гірше.
Ти говорив про арабський типовий хаос, розтлумач, що це означає.
Зокрема, це стосується руху на дорозі, який є дуже довільним. Клімат дозволяє їздити на скутерах, цей вид пересування є дуже популярним. До цього дорожнього хаосу ми за кілька днів звикли. Тим не менше при такій їзді марокканців за власними правилами, у період перебування в країні ми не бачили жодної ДТП.
Хаос стосується і організаційних моментів. Вразили автовокзали: заходиш в середину в очікуванні табло з розкладом, а бачиш низку кімнат, де знаходяться представники різних фірм, які починають активно агітувати поїхати саме з ними. Графіку немає.
Уяви наш залізничний вокзал і біля однієї з кас кричать: «Стрий, Стрий! Через 2 хвилини відправляємось на Стрий!». А поруч жінка кричить: «Судова вишня!» А третій бігає по колу з купою квитків.
Ми зустріли одного пана, який нам сказав: «Будьте «basic!», тобто будьте простими, як усі місцеві. Цей термін настільки вжився в наш лексикон, що ми все називали бейзік. Як я вже говорив у Марокко все дуже просто. Автовокзал – це стіни та кам’яні лавки.
Як виглядають міста?
Кожне місто має стару і нову частини. Стара називається медіна, це багато будинків з вузенькими вуличками. Будинки були збудовані так щільно, аби зберігати прохолоду і тінь. Вони не високі два-три поверхи і справді старезні. Наприклад, медіна міста Фез не змінюється вже майже тисячу років.
Торгівля у Марокко здебільшого ринкового типу. Супермаркетів немає. За час перебування бачили один. Переважно це ятки. Зверху може жити господар. Дивує, що на одній вулиці по–сусідству з яткою із хлібом, ремонт взуття, а за ним млинці, кав’ярня і ремонт мотоциклів.
Розкажи про національну їжу.
Марокканськими національними стравами є каша кус-кус, приготована на пару з овочевим соусом та Таджин – овочеве рагу спеціально приготоване із соусами спеціями.
Які враження від пустелі?
Пустеля – це наразі чи не найбільше враження в житті. Це середовище настільки незвичне, що важко усвідомити, що ти там насправді був. Вона дуже різко починається. Це виглядає приблизно так: ми їдемо по дорозі, приїжджаємо в містечко, де є готель, кілька житлових будинків, дорога продовжується і в один момент впирається в піщану дюну. Цей початок пустелі можна порівняти з відчуттям краю світу. Пісок у пустелі ідеальний: помаранчево-жовтого кольору, жоден найякісніший пляж не зрівняється. Найкрасивіше у пустелі під час сходу і заходу сонця.
Яке ставлення до туристів?
Дуже привітне. За весь час на нас жодного разу неприязно не глянули. Найнеприємніше ставлення людина-людина було, коли один продавець після нав’язувань дорікнув нам: «Навіщо ви сюди заходили, якщо не мали наміру нічого купувати?» І також був випадок, коли за нами на мотоциклі їхав туристичний менеджер і пропонував нам скористатись послугами його фірми, коли ж ми остаточно відмовились, то він обурено сказав: «Я ще ніколи не бачив таких туристів з України». Це таких дві ситуації, але здебільшого люди у Марокко привітні.
Країна цікаво ставиться до туристів. Вона є близькою і доступною для гостей. Фактично Марокко є найближчою до Європи арабською країною, відтак, аби побачити східний колорит європейці відправляються саме сюди. Тут існує стереотип, якщо ти турист – то маєш купу грошей. Якось ми їхали в автобусі. Він був напівпорожнім. Коли ми вмістились на задніх сидіннях, то зауважили, що стали центром уваги. Пасажири на чолі з кондуктором жваво нас обговорювали. Їм було незвично бачити туристів у громадському транспорті, відтак вони подумали, що у нас величезні проблеми. Ми знали куди їдемо і де виходити, але здалося, що у всіх одразу виникло бажання нам допомогти. Спершу до нас підійшов кондуктор, з яким ми не змогли порозумітись в силу його французької. Потім пасажирка, яка намагалась з’ясувати, на ламаній французько-англійській, що трапилось. В результаті ця жінка вийшла з нами і провела майже півдороги. Потім показала куди йти далі, побажала гарного вечора, поцьомала дівчат на прощання і пішла в іншу сторону.
Марокканська природа, яка вона? «Намалюй» усний пейзаж.
Марокко – контрастна країна не лише рівнем життя, але й природою. Це є берег океану, гірські хребти: причому високі: середній і високий атлас до 4 тисяч метрів і також це пустеля. Країна є протяжна, відтак взимку в межах 24 годин можна сидіти в пустелі і кататись на лижах. Це вражає. Ми проїжджали в середньому 200 км за день і коли ти усвідомлюєш, що вранці склав намет в Сахарі, а щойно розклав його в гірській місцевості, яка майже нічим не відрізняється від наших Карпат і GPS повідомляє тобі, що ти на висоті 2000 метрів, трохи нижче шумить річка, ти дивишся на годинник і усвідомлюєш, що минуло лише 12 годин, це дійсно неймовірно.
Як марокканці реагують на фотооб’єктив?
Ми думали, що привітніше. Не дуже люблять фотографуватись, особливо в людних місцях, на ринку. Люди стримано реагують на камеру.
Що ти відкрив для себе в межах цієї мандрівки?
Я відкрив, що автономно подорожувати набагато цікавіше. Подорожувати з наметом, маршрутом, який можеш коригувати, з часом, яким можеш розпоряджатися сам. І важливим є те, що ти можеш контактувати з місцевими жителями. Тепер я ще більше співчуваю людям, які їдуть на відпочинок за туристичними путівками на берег океану і перебувають в одному місці 10 днів.
Ще одним моїм відкриттям стало те, що подорожувати в іншу кліматичну зону дуже приємно для душі, особливо, коли Львів засипає снігом і ти розумієш, що не їдеш просто купатися, а відкрити для себе щось абсолютно нове.
Поїздка була фізично простішою, ніж ми собі уявляли. Завдяки гарним дорогам, хорошій погоді, ми не втомлювались, так як думали напередодні. В будь-який момент, їдучи по дорозі, ми мали можливість зупинитися, перепочити, випити найсмачнішого в житті апельсинового фрешу (за чотири гривні на наші гроші).
Фото Романа Балука
