Пригадую, що ви створювали карту своїх подорожей

Не впевнена, що таку карту можна створити. Так, перед мандрівкою завжди надумуєш собі якийсь маршрут, але потім все виявляється набагато цікавіше, з’являються вказівники біля дороги, або розповіді людей, яких зустрічаєш. Маршрут змінюється несподівано, приносить маленькі особисті відкриття.

Так було зі старою оборонною церквою в Сутківцях, біля якої жили лиси, з садибою Нечуя-Левицького, з ночівлею у Холодному Яру, з велетенською скульптурною головою Че Гевари у сховках замку в Меджибожі. Кожне місце приховує багато несподіванок, тому й варто мандрувати, а не тільки розглядати фотографії і відгуки в інтернеті.

Коли я вперше вибиралася з друзями у тривалішу манрівку, то ми збиралися їхати зі Львова до Умані. За тиждень постійних переїздів не минули й Вінниці. А до Умані потрапили аж наступного року.

І чим повільніше подорожуєш, тим більше для себе відкриваєш. Близькі мандрівки приносять ще більше несподіванок, ніж далекі подорожі. Коли мандруєш по світі, літаком чи навіть потягом, потрапляєш переважно у великі міста з туристичними атракціями, про які вже знаєш з путівників.

У сучасному світі відстань між великими містами менша, ніж між великим містом і містечком, яке зовсім поруч. За якісь кілька годин можна дістатися до іншого континенту. А коли мандруєш повільніше, рухаєшся не маршрутом, а дорогою. Маршрут – це лінія на карті, яка вимірюється навіть не відстанню, а часом, потрібним для її подолання.

Наприклад, у Північній Америці, де автобуси між великими містами рухаються спеціальними магістралями, з вікон не видно ні людей, ні будинків, ні особливо цікавої природи.

На питання, яка відстань, скажімо, між Бостоном і Нью-Йорком, отримуєш відповідь “стільки-то годин”. Коли я їхала до Нью-Йорка, почувалася, ніби в залі очікування. Заходиш через одні двері, а виходиш через інші – у своєму “пункті призначення”.

А дорога завжди проходить десь, у конкретному і неповторному місці, вона сама є частиною пейзажу, я б сказала, культурного ландшафту. Вона має свій колір, врешті, вона має узбіччя, де можна зупинитися. А на автострадах заборонено зупинятися – від цього почуваєш себе особливо відірваним від місця, попри яке проїжджаєш.

Що для вас подорож?

Для мене кожна подорож починається з тривоги, завжди. Це не залежить від того, чи потрібно перелетіти океан, чи поїхати у сусіднє містечко. Ще не траплялося, щоб я вирушала кудись без внутрішнього страху.

Мені здається, що людина кожного разу, коли подорожує, намагається вийти з себе самої, переступити звичну межу. Головне – зібрати себе і вирушити в дорогу, тоді цей страх зникає. Для мене подорож – це як книжка чи нова людина.

Люди, книжки, мандрівки – три речі, які є для мене викликом, але я їх дуже люблю, бо вони дають можливість змінюватися.

У який спосіб вам найцікавіше подорожувати?

Для мене – з друзями або наодинці. Коли подорожую сама, то маю враження, що я мандрую зі своїм малесеньким світом, який може розмикатися, або ні. Часто залишаюся спостерігачем, ношу власні переживання і враження, як равлик свій будиночок на спині.

Коли подорожую з друзями, то це нагода бачити те саме у різний спосіб. Але це завжди дуже важко, коли люди надовго опиняються разом, і треба навчитись вживатись поруч. Стосунки, які були випробувані подорожжю, – це вже нові стосунки.

Можна багато років працювати з людиною, товаришувати, але в подорожі це інакше. Коли ти постійно в дорозі – тобі уже нікуди втікати, ти завжди випробовуєш себе і тих людей, які поруч у тих самих обставинах.

Які подорожі найбільше запам'ятались?

В Україні – це одна з найперших моїх подорожей, до Бучача і Язлівця. Чула раніше про ці місця, але уявити собі місто, розбите на тераси, де будинки з одного боку мають один поверх, а з іншого – два, і з різних вулиць входиш на різні поверхи – це скидалося на казку.

Про це місто можна багато розказувати – про ратушу зі скульптурами Пінзеля, про старі церкви і монастир, про костел, замок і єврейський цвинтар. Але треба туди приїхати, аби доторкатися до старих дерев і гадати, котре з них пам’ятає самого Пінзеля – скульптора-дереворіза.

Від Бучача до Язлівця – може, два десятки кілометрів. Сьогодні це – село на кілька сотень мешканців, і раптом після якогось повороту виринає замок – місце, досі для мене незбагненне, де я почувала себе, ніби керролівська Аліса у задзеркаллі.

Дивовижна і потужна несиметрична споруда, з брамою, яка відкривається на прямовисній стіні високо у повітрі, різного розміру вікнами – дійсними й замурованими, з довгим проходом буквально крізь стіну, з деревами, пророслими на місці колишніх внутрішніх приміщень.

Уява населяє цей світ неймовірно насиченим життям, навіть руїни спонукають людей думати і творити історії та образи.

Побідне було в Леґедзині, де ведуться розкопки трипільської культури, скіфських курганів, коли з землі просто з'являється безліч уламків, скульптурок, фігурок, ще чогось невідомо чого, і це викликає потребу придумати для себе історії. Я не говорю про достовірну історію істориків.

Це щось, що під ногами, довкола нас, і воно викликає бажання, навіть потребу, усвідомлювати, пояснювати собі, що ти робиш тут, на що ти дивишся, що тримаєш в руках.

Коли це все опиняється у музеї – такої потреби не виникає, бо музей трохи відчужує, робить нас тільки тимчасовими спостерігачами. А коли на власні очі бачиш, як все це піднімається з землі, ти раптом розумієш, що немає межі між тобою і всім цим культурним пластом.

Ще одна подорож, яка мені особливо запам'яталась, – це була довга мандрівка Україною, аж за Дніпропетровськ, до міста Новомосковська, яке називалось колись Самара, і де тече річка Самара. Там знаходиться найбільший дерев'яний собор в Україні.

Дерев’яні церкви – це для мене щось неймовірне, їх потрібно час від часу розбирати і складати наново, вони мандрують іноді з села в село, вони ніби живі, вони справді живі.

Я знаю людей, які мають свої улюблені церкви, до яких вони повертаються, щоб доторкнутись, поговорити, побачити, як їй ведеться. На жаль, такі церкви час до часу горять, і це як люди, які помирають. До дерев’яних церков приїжджаєш, як до старших родичів, переконатись з полегшею, що вони живі.

Під час цієї мандрівки заїздили також на Хутір Надія, родинне місце Тобілевичів. Коли ми приїхали туди, то після довгої дороги зрозуміли, що поруч немає жодного кафе чи магазина, де можна було б щось купити, зате нам дозволили залишатись на хуторі стільки, скільки захочемо. Крім музею-садиби, там є ще став і прекрасний сад, а в саду ростуть вишні. Півдня ми прожили під цими вишнями, які дуже гарно того року вродили.

Вам доводилось побувати в багатьох країнах і на різних континентах, що у таких мандрівках запам'яталось?

Мої закордонні подорожі завжди починались з великого міста, куди приїжджає поїзд чи прилітає літак. Одна справа, коли в місто в'їжджаєш з передмістя, і інша, коли ти потрапляєш у нього з аеропорта чи з вокзалу. Одназу опиняєшся у самому центрі – глобалізованому, схематизованому, де часто не потребуєш навіть розмовляти – просто виконуєш розписані інструкції.

Напевно, коли виїжджаєш закордон, то найперше змінюється стосунок до мови. Мені здається, що бути наївним спостерігачем, котрий не все може розказати про себе, не все може пояснити і зрозуміти – це теж велика перевага.

Перший погляд на інше середовище дуже цінний – поки ще не знаєш, як розташовані вулиці, як рухається транспорт, коли місто прокидається і засинає, чим пахне, якого кольору тут земля і як смакує вода.

Все відчуваєш дуже гостро, як уже ніколи потім. Можеш дозволити собі бути диваком-мандрівником, який сприймає усе не так, як постійні мешканці, які звикли не звертати уваги на повторювані речі.

У Вашингтоні мені було цікаво спостерігати, як живуть автобусні станції. Коли доводиться півгодини чекати автобуса, то розглядаєшся довкола, і тут раптом починаєш бачити все, що є поруч з тобою. Бачиш бездомних, які живуть на цій станції, і вражає, наскільки вони намагаються бути невидимими. Лежать у холодну пору під старим одягом і картонними коробками, не розмовляють між собою.

Люди, які їдуть додому, зовсім інші – вони рухаються, щось з’ясовують, телефонують до операторів, щоби довідатися про наступні рейси. Одного вечора несподівано відмінили два рейси підряд.

Люди, які поспішали додому, по трохи розсілися на сходах біля входу в метро. Було холодно, всі поступово замовкли і посувалися до струменів теплого повітря. На ті півтори години різниця між пасажирами і станційними бездомними майже зникла. Всі на якийсь час однаково втратили дім.

Чи часто у інших країнах розповідаєте про Львів і що саме розказуєте про нього?

Напевно це залежить від людини, хто чим зацікавлений. Я часто розказую про Львів як місто уяви, де є багато речей, які спонукають уявляти. У Львові уява може живитися історією чи архітектурою. Вона може живитись також мистецькими творами чи середовищами, які тут виникали. Зрештою, львівськими кав'ярнями чи львівськими вулицями.

Мої знайомі, які потрапляли до Львова зі сходу чи заходу, часто говорили, що це досить зелене місто. Мені приємно, що це місто, в якому живуть дерева.

фото – Олени Галети

Оля Вишня

Церква у Китайгороді

Хутір Надія

Скелі Довбуша

Дрогобич

Дрогобич, солеварня

Ісаї, Львівська область

Колодне, Закарпатська область

Найбільший дерев'яний собор в Україні

Новомосковськ, Дніпропетровська область

Скіфський дідо у Дніпропетровську

Софіївка

Тульчин