Зелений туризм в Карпатах
Ваш незабутній відпочинок в унікальних природних умовах Карпатських гір в поєднанні з домашнім затишком та надзвичайною гостинністю господарів гірських маєтків!
Сільський зелений та екологічний туризм в Карпатах

Туризм

Реклама

Рахів відсвяткував ХІІІ фестиваль 'Гуцульська бриндзя'
Портал Зелений туризм - Новини зеленого туризму
Рахів відсвяткував ХІІІ фестиваль 'Гуцульська бриндзя'
Уже тринадцятій рік поспіль у першу неділю вересня на Рахівщині урочисто святкують повернення овець з полонин і вшановують працю вівчарів. Це свято перетворилося на яскравий і колоритний фольклорний фестиваль,  який представляє багатонаціональну культуру Закарпаття.

У ці вихідні усі дороги ведуть до Рахова: сюди прямують великі колони туристичних автобусів і приватних автівок, а місця для нічлігу у готелях і в приватних садибах місцевих газдів замовляють за кілька місяців наперед, бо потрапити на це багатолюдне, яскраве свято – це отримати справжній культурний шок і набратися заряду і наснаги на цілий рік.

Такого розмаїття національних костюмів, музичного багатоголосся, мовної різноманітності на невеликому клаптику землі не зустрінеш ніде інде. Тут нарівні звучить українська, румунська, угорська, словацька, чеська, російська мови, а спільною для усіх є мова усмішок і жестів, бо в найвисокогірнішому місті України Рахові гуляють гуцули.

… Ідея проведення такого фестивалю зродилася ще тринадцять років тому у селі Кваси, що біля Рахова. Гуцули віддавна урочисто святкували на початку літа проводи вівчарів на полонину і вирішили так же ж урочисто їх зустрічати на початку осені, коли вони повертаються з полонин зі смачними копченими будзами овечого сиру, бриндзою, вурдою. Фестиваль настільки привернув увагу численних туристів, гостей, мешканців Закарпаття, що у селі йому стало тісно, то ж переїхав до райцентру Рахова. Зараз він уже має статус обласного фестивалю і є туристичною візиткою Рахівщини і всього Закарпаття.

Починається свято величавим багатолюдним ходом з центру Рахова до міського парку, який розміщений на полонині над містом. Очолюють колону святково вбрані вівчарі на конях. За ними ідуть трембітарі і троїсті музики й так виграють, що гори співають. Ідуть представники сільських будинків культури зі своїми різноманітними колективами. Що не колектив, що не село – це своя вишивка, свій колорит, свої мелодії. Гості свята теж одягають вишиванки, і від їх розмаїття очі просто розбігаються.

Недалеко від центральної сцени розпалюють полонинську ватру. Ватра – це незмінний супутник вівчарів, вона горить постійно, упродовж всього літування. Це вогнище пильнують, як зіницю ока, бо як ватра погасне - поганий знак…

Звучать трембіти. Трембітарі скликають людей на свято. І воно розпочинається яскравим, багатоголосим колоритним концертом, який триває до пізнього вечора.

Тим часом на імпровізованому ярмарку місцеві газди продають бриндзю, вурду (другий сир) і різноманітні вироби з овечого сиру, найяскравішим представником якого є сирні коники. Виліпити їх – це справжнє мистецтво, яким віддавна славилося Закарпаття.

Трохи вище від сцени на полонині розміщені куточки усіх сіл району: вони представляють тут свою вишивку, різьбу, лозоплетіння, гуцульську кераміку – очі від цього розбігаються, а ніздрі ловлять смак смачних гуцульських страв. Невід’ємним атрибутом цього фестивалю є конкурс на краще оформлення і приготування місцевих страв, то ж до нього готуються усім селом. Кращі господині печуть і варять цілу ніч, то ж гості мають змогу скуштувати страви з бринзою: банош, токан, приправлений шкварками, вареники з овечого сиру, різноманітні пляцки. деруни, бограч – страву пастухів, особливі закарпатські голубці. «Поводивши козу» від села до села, але вже після того, як пройшла дегустаційна комісія, можна так начастуватися! І навіть спробувати місцевої яфенівки. Що це таке? Горілочка домашнього виробництва, настояна на яфенах – чорницях. Якщо скуштувати трішки, для настрою – святкового настрою ще додасться. І біля кожного такого імпровізованого села, біля кожного багато накритого столу грають-виграють музики: на скрипках, на цимбалах, на баянах і бубнах. Справді є на що подивитися.

А ще це свято супроводжує велетенський ярмарок виробів народних умільців і вишиванок. Яких тут вишивок тільки не було. І їх активно купували, бо кожен запалюється настроєм цього свята. Ось приміряє вишиванку молода жінка. Підібрала до неї коралі і ткану гуцульську пов’язочку на голову. Приміряла і знімати не хочеться. Знайомимось: Олена Мясоєдова з міста Кривий Ріг. Відпочиває в санаторії «Шаян» і приїхала на фестиваль з групою екскурсійним автобусом. «Я отримала тут справжній культурний шок, заряд на цілий рік. – каже Олена. – У горах я була, але на Львівщині, а з Закарпаттям знайомлюсь вперше. Воно мене вразило. А вишиванку і ось ці прикраси тепер буду носити, бо вона наше, українське, воно нам пасує». Її сусідка по кімнаті Тетяна Головня з Житомира придбала вишиване плаття з льону. Червоні маки на платті і з таких же ж маків віночок просто переобразили жінку. «Я перший раз на такому святі, – каже гостя із Житомира. – Усе чудово, я вперше придбала собі вишиванку і піду в ній наступної неділі на наше професійне свято працівників лісової галузі, бо працюю бухгалтером в державному лісгоспі. Цим фестивалем я просто зачудована».

…У куточку Рахова знайомлюсь із чоловіком, який ніби чаклує над трембітою. Це Іван Васильович Гринюк, майстер- трембітар. Він ще малим хлопцем навчився виготовляти трембіти. Знає усі секрети цього ремесла й тепер виготовляє їх під замовлення. Каже, щоб виготовити добру трембіту, потрібно затратити багато часу – до місяця. Спочатку слід вибрати добре дерево – смереку. «Воно має бути файне, вистояне, без сучків. А ще ліпше, як в це дерево влучила блискавка. Тоді воно дає гарний звук. Зараз таке важко знайти. Колись, коли люди більше часу працювали у лісі, часто знаходили такі дерева». Майстер вміє виготовляти давні триметрові трембіти і більш осучаснені, які розкладається на дві частини. Каже. що такі практичніші, з ними легше зайти в автобус, сісти в машину, коли доводиться їхати на концерт. Він також музикант і добрий столяр: робить вікна. двері і дуже цікаві сувеніри: мініатюрні трембіти. Справжній гуцул!

Мою увагу привертає імпровізований куточок села Водиця Рахівського району. Надзвичайно багатий стіл, у центрі якого – великий весільний коровай. Він так прикрашений, ніби вишитий. Господиня цього куточка частує короваєм гурт дівчат в румунських національних костюмах: білих мереживних сорочках і таких же ж білих, але квітчастих, хустинах, високо пов’язаних на голові. Дівчата кажуть, що треба мати довге волосся, аби так пов’язати хустину. Сільвія Піпчак, Лєнуца Оприш, Ліліана Шушка і Стелла Вівчар – румунки, спілкуються між собою своєю рідною мовою, ходять до румунської школи, але вільно переходять на українську, бо її теж вивчають у школі. У селі Водиця, яке розташоване далеко в горах і віддалене від Рахова, свого райцентру, на сімдесят кілометрів, є дві загальноосвітні школи: румунська (бо третина мешканців села – румуни), і українська. І ще є дві початкових школи, де навчається по 10-15 дітей молодших класів.

Знайомлюсь із завідувачем будинку культури села Водиця Марією Іванівною Поп. Жінка уже понад двадцять років на цій посаді. Розповідає про будні села, про те, як горяни підтримують свої традиції. Влітку доросле населення, молодь виїжджають на сезонні заробітки, а взимку, коли повертаються, життя у сільському клубі кипить. Є свої вокальні ансамблі, з якими займаються два клубні працівники, є троїсті музики. Молодь організовує вертеп, коляду, щороку бере участь в ще одному колоритному фестивалі «Ой радуйся, земле!».

«Сьогодні виступає наша вокаліста четвертокласниця Сойма Діонісія, дуже талановита дитина. Вона вчиться музики приватно у сільського музики і їздить на уроки до сусіднього села Бичків, бо там є музична школа».

А що ж вівчарі? Та пильнують ватру біля стаї. Це хатинка вівчарів, у якій вони живуть на полонині. Таку хатинку обов’язково споруджують тут, на місці святкування, біля неї палять багаття і варять сир і вурду – щоб туристи змогли побачити увесь цей процес. Знайомлюсь із Юрієм Варгою, ватагом вівчарів села Водиця. Каже, що цьогорічне спекотне літо не було сприятливим для вівчарства. Спека палила трави, вівцям доводилось далеко ходити до води. Їхня сільська громада випасає овець на полонині Апицькій, що на висоті 1510 метрів. В отарі було 360 овець, що менше, ніж у попередні роки. Вівчар розповів, що місцеві газди тримають по 40-50, а хто по 10- 15 овечок. Цього достатньо, аби бринзи і вурди вистарчило для сім’ї.

… Ось, присівши на траву, частується бринзою гурт людей. Біля них дітки в дуже колоритних костюмах. Знайомимось: Євдокія Годинчук з Рахова прийшла з восьмирічною донькою, її сусідка, старша пані Марія Покіш, ще одна сусідка Олена Кухар з двома дітками – дев’ятирічною Андріаною і п’ятирічним Михайликом. Андріана – у яскравій вишиванці ще її бабусі із селища Ясіня, а братикові пошили сорочку з дідовою вишивкою, ще й дали крисаню - дідового капелюха із соколиним пером. Маленькому хлопчикові він дуже пасує.

«Ми прийшли сюди з дітьми, щоб вони пізнавали свої традиції, – каже Євдокія Годинчук. – Ми перейняли їх від своїх батьків і тепер хочемо передати наступним поколінням». А свято тривало: веселилося, частувалося, співало і танцювало до пізнього вечора. поки гори не вкрила ніч.

Фото автора

Надія Пастернак


 
Головна Новини туризму Рахів відсвяткував ХІІІ фестиваль 'Гуцульська бриндзя'